Загрузка ...Як люди з обмеженнями доводять Україні, що обмежень в житті не існує
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
Не можу ніяк второпати чому людей інвалідністю так «красиво» асоціюють з людьми з обмеженими можливостями або неповносправними. Хто визначив ці рамки обмежень? Люди з необмеженими можливостями, тобто здорові люди? Тоді я спробую заперечити. Говорити про себе не буду, я скажу про свою команду, ні – про нашу команду, бо вона здатна переламати всі усталені уявлення про людей, які мають певні вади зі здоров’ям. Я можу твердо сказати – ми сильні, ми сильні духом, а тому спроможні на вчинки, про які уява фізично здорових людей не може впоратись.
Коли ми сказали собі, що ми піднімемося на найвищу вершину України – Говерлу, з нас ледь не сміялись. Ви – інваліди – і на Говерлу? Так, ми зробимо це, ми — це хлопці дівчата , в котрих перша, друга і третя група інвалідності. Дехто пересувається на протезі, в декого не працюють руки, дехто не може і години без пігулок. В це спочатку не повірив і провідник Міністерства надзвичайних ситуацій. Він нас відмовляв , а ми переконували в зворотньому. Переконали, пішли, піднялись, проспівали на вершині гімн України .І це за надзвичайно складних погодних умовах, при буревії і снігопаді , при підступних кручах з льоду. Це був наш перший іспит. Але ж життя не може закінчуватися лише одним іспитом, хоча для більшості з наших клубівців все життя — це іспит .І ми пішли далі – в гори, на ріки, в тайгу, в пустелю.
Я гадаю не кожен із здорових спроможний пропливти хоч невеличку частинку Дунаю в період найбільшої в Європі повені. А ми це зробили територією Угорщини , яка потопала в воді . І «вийшли сухими із води». Потім були Псел, Ворскла, Подчерем, Дністер, Сейм. Люди піднімалися з інвалідних візків після таких сплавів і говорили самі собі: «Я це зробив!»
Коли ми побачили на одному з європейських телеканалів як французькі інваліди долають на візках пустелю Гобі, ми сказали собі: а чим ми гірші за європейців і чому ми не можемо зробити щось схоже . І ми зробили. Ми вирушили в пустелю Сахара і чим вже шокували провідників – бедуїнів . Трійка інвалідів з якоїсь невіданої для них України прагне в піски і до того ж саме в період коли панують піщані бурі.?! Вони довго не могли прийти до тями від нашого бажання.. Прийшли і повели нас. Спочатку пішки, потім на джипах, а згодом і на верблюдах. І хто з нас був дикуном – мешканці поселень бедуїнів, які зустрічали нас чи ми самі – ще питання. Нам здалось, що саме бедуїни сприймали нас за десант з іншої планети. Ми здолали не один кілометр, і це були кілометри нашої ще однієї перемоги. А всім тим, хто не вірив в нашу перемогу вдома – ми привезли сувеніри – мішечки з піском , від якого «залишились в захваті» особливо чиновники, бо саме вони і не вірили, що ми на таке здатні.
А ви бували в російській тайзі, в місцевості, де в радіусі трьох сотень кілометрів не має жодної живої душі , температура повітря + 5 градусів , повсюди комарі в розмір з нашого горобця, надзвичайна вологість, постійно моросить дощ. А ми там були. Вісім років тому. І нас туди ніхто не заманював, ми вирушили самі і були єдиними представниками від України в складі міжнародної ектримальної експедиції на північний Урал, організованої Всеросійським союзом молодих інвалідів. Група мандрівників була закинута гелікоптером в лісову хащу, в якої не було ні початку ні кінця. І наша пара феніксівців долала на човнах круті пороги гірських річок, харчувалась рибою, ягодами, грибами, ночувала під відкритим небом і…. раділа, раділа і ще раз раділа життю. Єдине, про що довелось пожалувати по приїзду, так це те що не вдалось привезти шкуру ведмедя …а дуже хотілось.
«Фенікс» закохався в гори, точніше це вони заполонили молодих сумських юнаків і дівчат. Тому якщо є нагода і можливість – ми там, нас пам’ятають тропи Словаччини, Туреччини, Грузії, Чорногорії, Криму… Ми там залишили свою частинку . Ми повсюди де складнощі, випробування , перешкоди. І спробуємо не звернути з цього шляху Є і одна мрія — непролазні джунглі Південної Америки. Ми хочемо їх пролізти…
Хтось запитає: навіщо цей екстрім, живіть спокійно Я вам скажу – це не екстрім, це вже спосіб життя, без якого не можуть жити в нашому клубі. Ми намагаємось вкотре довести оточенню і самим собі, що для нас, людей з певними складнощами зі здоров’ям, обмежень в житті не існує. Які б в кого не були проблеми. Ми доводимо і своїм колегам – інвалідам, що якщо опустиш руки — не підніметься голова.. Коли тяжко/а таке теж буває часто/, згадай, що комусь ще важче в цьому житті , а твій приклад спонукає піднятися іншій людині. Але ми доводимо, і, мабуть, в першу чергу, фізично здоровим людям, що «неповносправні» здатні творити справжні чудеса. Хоча з іншого боку мимоволі замислюєшся, а чому ми повинні щось кому доводити. Це хай здорові люди доведуть нам, що вони можуть жити повноцінним і без обмежень життям.
Олександр Грінка