Загрузка ...Вони втратили зір, але їх серця побачили одне одного
Василь Косминя із дружиною Оксаною – інваліди зору. Чоловік із дитинства не бачить. Жінка хоч і народилася зрячою, з кожним роком усе більше сліпне. Проте саме хвороба поєднала цих людей, а найважчі удари долі не зуміли вкрасти найдорожчого – щастя! Про це йдеться на сторінках щотижневої газети Волинські Новини
– Я родом із містечка Токмака Запорізької області. Мала вроджені проблеми із зором, проте давала раду не лише собі, а й рідним. Очі допомагали доглядати хвору маму (їй око взагалі видалили внаслідок хірургічного втручання). Так само уваги потребував молодший брат, у якого дитячий церебральний параліч. І тільки психічно хворому батькові не могла сама давати раду, тому цей тягар забрала тітка.
До 22 років Оксана й не думала виїжджати з Токмака. Бо, як каже, коли мама бачила всього на чотири відсотки, молодша сестра сама б не впоралася з братом і його ДЦП. Однак життя перевернула смерть мами. У 2011-му жінки не стало. Тоді ж особисте життя пробувала налагодити й молодша сестра. І щоб ковтнути світового повітря змін, Оксана як інвалід ІІ групи вирішила поїхати до Києва, де у спеціалізованому центрі для слабозорих та незрячих проводили навчання із соціальної адаптації.
Осліп через токсоплазмоз
А от Василь народився в сім’ї волинян, де про проблеми із зором ніхто в попередніх поколіннях не знав. Недуга з’явилася у хлопчика, коли мама ходила ним вагітна й заразилася токсоплазмозом. Паразитарна інфекція вплинула на внутрішньоутробний розвиток плоду. І хоча дитина народилася живою та навіть зрячою, утім хвороба у Василя невпинно прогресувала. У 2010 році чоловік перестав розрізняти навіть світло й тінь. Щоб не лишатися наодинці зі своєю бідою, теж вирішив скористатися запрошенням. Так 27-річний Василь теж опинився в Києві у реабілітаційному центрі.
Це була любов із першої миті
Їхнє знайомство припало на листопад 2011-го. Поміж лекціями та практичними Василь та Оксана випадково познайомилися. На п’ять років молодша дівчина відразу припала до душі волинянину. Тож коли навчання закінчилося й пара роз’їхалася по домівках, Василь у рідному селі Мокрому Старовижівського району місця собі не знаходив. Тому невдовзі поїхав до Ковеля. Там тітка посадила його на поїзд. Чоловік сам, без супроводжуючих, дістався Запоріжжя. У чужому місті білою тростиною шукав шлях до автобуса на Токмак. Жодного разу, зізнається, не було лячно. Бо за сотні кілометрів його чекала та, яку покохав із першого… ні, не погляду – дотику.
Тиждень гостювань уселив Василеві упевненість: «Оксана – та, з якою справді хочу поєднати долю». Та й 22-річна обраниця зрозуміла: Василь – достойний стати її половинкою. Тож коли настав час їхати на Волинь, Василь повертався не сам – із коханою.
Дівчина, як тепер зізнається, дуже хвилювалася. Як сприйме Василева сім’я? Що робити в разі непередбачуваного? Коли в Мокрому пішла новина про гостю з Токмака, сільські пліткарки справді кісточки перемивали: мовляв, навіщо сліпому Василеві така сама слабозора? А де житимуть? Яких дітей родитимуть? Та Оксані до тих пліток було байдуже. Головне, що Василева родина прийняла її тепло.
«Молимося за одне: здоров’я донечки»
Коли пара одружилася, лікарі попередили: через вагітність може ослабнути зір. Утім пара не хотіла думати про найгірше. А коли дізналися про Оксанину вагітність, просили в Бога: аби хоч їхній первісток не успадкував сліпоту.
– Оскільки під час пологів у жінки дуже піднімається тиск, зокрема і внутрішньоочний, то мені, щоб не втратила зір, зробили кесарів розтин. Якщо чесно, це все одно не допомогло: зір почав падати. Але навіть зараз, коли ні букв уже не бачу, ні зображення на мобільному, у відчай не впадаю, – каже Оксана Косминя. – Бо хоча ціна виявилася дуже висока, утім Господь нам подарував найдорожче – донечку Уляну.
Після першої консультації офтальмолог заспокоїла: дівчинка здорова, з очима все нормально. Проте кожні три-шість місяців потрібно проходити контрольне обстеження. Цього батьки й дотримуються упродовж майже трьох літ.
Попри абсолютну сліпоту, Василь продовжує активне життя. Серед його обов’язків – доглядати за козами й гусьми, няньчити доньку, картоплю вибирати.
– А я вже як господиня: прати, прибирати, їсти готувати. Що не добачу – руками пробую. Що не вмію – вчуся. Правда, корови (що для села дуже дивно) не дою. Але зараз, коли в господарстві лише кози, мама-свекруха допомагає, – усміхається Оксана.
Щодо спільної роботи, то найбільше пара любить із донькою бавитися та спілкуватися інтернетом із друзями.
– Під час навчання у Луцькому національному технічному університеті я опанував комп’ютер. Тож через Skype підтримую зв’язок із ровесниками, з якими у Львові навчався у школі для сліпих, – каже Василь і тут же вмикає комп’ютер, оснащений спеціальною програмою для незрячих, що дозволяє не бачити, але чути все, що відбувається на екрані комп’ютера. – Шкода тільки, що з фахом «інженер-педагог» так і не зміг улаштуватися викладачем інформатики у школі чи технікумі.
– Зате тепер наша Улянка має не простого тата, а дипломованого! – сміється дружина.
Оксана Бубенщикова
Фото автора
Інва — Україна