Українська модель з інвалідністю: я ніколи не комплексувала

— Саша, дитинство в колясці, напевно, для дитини дуже важке?

— Я ніколи не комплексувала. У дитячий садок я не ходила, але у дворі у мене завжди було багато друзів. Ніколи не відчувала, що я чимось відрізняюся. Були й дворові ігри, і подруги. Пішла в звичайну школу, як усі діти. Звичайно в цьому заслуга моїх батьків, вони завжди мені допомагали. Мама вчила мене до школи вдома. Я йшла до школи вже вміючи читати і писати. Мама була першопрохідцем в такій ось нестандартній енклюзивній освіті. Мене в початкову школу водили рідні — дідусь мене заносив на руках на другий поверх. У середній школі діє вже кабінетна система, для мене це було нереально, тому, педагоги пішли на зустріч — ніхто не хотів, щоб я була на домашньому навчанні. Так що нам виділили клас на першому поверсі і вчителі самі приходили до нас. Батьки не опускали руки, шукали лікарів, якісь методики, ми регулярно кудись їздили на лікування. Не знаю звідки взялася така усвідомленість, але тоді я зрозуміла, що хочу рости, розвиватися просто насолоджуватися життям, таким яке воно є. До речі, школу я закінчила із золотою медаллю.

Читайте також: Унікальна сарна вразила прикордонників

— Ти дипломований психолог. Якщо зі школою все ясно, то як було в інституті?

— Я закінчила Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара за спеціальністю «психологія». Там чомусь ніхто не вірив, що я буду вчитися. Але я була першою студенткою, яка провчилася 4 роки на денному відділенні. У мене було величезне бажання вивчати психологію і здобути вищу освіту. Були корпуси з ліфтами, але спеціальності, які там викладали мені були не цікаві. Наш факультет знаходився на 4-му поверсі, ліфта там не було. Було зрозуміло, що мені потрібно буде допомога, кожен день. Я ризикнула і мені дуже пощастило з однокурсниками. Вони допомагали мені піднятися кожен день. Звичайно, було нелегко, але все це гартувало характер. Пам’ятаю, було неприємно, коли з такими зусиллями добираєшся до універу, а викладач просто не приходив на пару.

— Як так вийшло, що ти потрапила в модельний бізнес?

— Якось раз я сиділа в кафе, обідала. До мене підійшла дівчина і сказала, що вона фотограф і хотіла б запросити мене на зйомку. Для мене в 16 років це було фантастично. Я погодилася відразу ж. Ми знімали не довго, дві з половиноюгодини пролетіли непомітно — стояла тепла золота осінь, а зйомка проходила в парку. Золоте листя, тепла погода. Все це було як в казці. Мені шалено сподобалося, і я вирішила не зупинятися на цьому. Я виклала фотографії в свій аккаунт у соціальній мережі і отримала масу позитивних відгуків. Всі писали, що вийшло здорово.

— Який крок був наступним?

— Я розіслала фото в провідні модельні агентства. Мені допомогло те, що я говорила і писала вільно англійською. Прийшла тільки одна відповідь. Мені сказали що я красива і фотогенічна, їм дуже шкода, але ринок не готовий прийняти мене. Почути, таке від агентства, з яким працювала Наомі Кемпбелл, звичайно це додало мені впевненості. Потім через деякий час я подивилася відео легендарного показу Олександра Маккуїна 1998 року, коли на подіум вийшла Еймі Маллінз — неймовірної краси модель з дерев’яним протезом. І я подумала, що мені б хотілося зробити щось подібне. І тільки 2 роки тому нестандартні моделі починали з’являтися на світових подіумах масово. І я вирішила, що не здамся. Мене запросили в Мілан на показ, але я не встигла відкрити візу. Я вже тричі була на Українському тижні моди, в цьому році вперше на Тижні моди в Нью-Йорку. Тепер розумію, що ніколи не потрібно опускати руки, треба йти до своєї мрії.

— Уже обзавелася потрібними знайомствами?

— Так, я зрозуміла, що потрібно працювати. На Українському тижні моди я попросила дівчаток-хостесс покликати мене, коли вони побачать когось із наших українських дизайнерів. Одна з дівчат сказала, що йде Андре Тан. Я підійшла і почала йому розповідати про себе. Він зніяковів, і сказав, що він не Андре, а Андрій Саримсаков — фотограф. Його зачепила моя розповідь і ми вирішили зробити спільну фотосесію.Після цієї зустрічі і народився спільний проект з назвою «Розірви свої ланцюги». Зараз ця фотозйомка мандрує Україною і на наступному тижні я представлю її в Запоріжжі. Після цієї фотосесії мене в соціальних мережах знайшла журналістка з видання «DailyMail». Так стаття про мене і мою роботу вийшла на Заході, її передрукували багато видань.

— Тепер, напевно, роботи багато?

— О, так, мені подзвонили всі українські телеканали. Виявляється, я єдина в Україні модель на візку. Були цікаві пропозиції з-за кордону, на телебаченні. Але каменем спотикання стало те, що я перебуваю в Україні, потрібна віза. Втім, зараз я вирішую ці проблеми.

Читайте також: Як правильно обрізати троянди

— Як так вийшло, що ти стала радником мера Дніпра Бориса Філатова?

— Близько року тому при обласній раді проходив набір в школу менеджменту. Я відправила заявку, пройшла тест, потім мені подзвонили і сказали, що я пройшла. Ядуже здивувалася, тому що не готувалася, але стало цікаво і я пішла. У мене вже був проект, який хотілося реалізувати. Я до цього була волонтером у військовому госпіталі — допомагала пораненим солдатам з АТО. Я психолог і з власного досвіду знаю, що таке залишитися інвалідом, їздити по місту в інвалідному візку.Це стало для мене великою мотивацією — потрібно щось з цим робити, потрібно міняти країну, потрібно більше уваги приділяти інвалідам, людям, з обмеженими можливостями. Адже для багатьох таких людей шлях від будинку до магазину перетворюється в приборкання барикад.

І я вирішила почати це зі свого міста. У школі проектного менеджменту, я розповіла про свої ідеї, мене підтримали. Наш проект визнали кращим, але уточнили що грошей в бюджеті просто немає. Весь час намагаюся привернути до цієї проблеми увагу. З громадським активістом і талановитим архітектором Юрієм Лозовенко ми звернулися до Бориса Філатова, з пропозицією, як зробити місто доступним для маломобільних груп населення. Він нас вислухав і запропонував нам стати його радниками, щоб змінити ситуацію. Так ми почали працювати на громадських засадах.

— Є результати?

— Це складна і довга робота і вимагає багато часу і сил. Співпрацюю з однодумцями з Києва — вони створили інтерактивну карту доступності місць в Україні. Є ще ідея відкрити реабілітаційний центр. А з самого найближчого я хочу організувати для дніпровських параолімпійців вечірку, після успіху в Ріо, ними пишається вся країна, потрібно, щоб люди знали своїх героїв, щоб було з кого брати приклад. Загалом, планів у нас дуже багато. Головне, щоб сил вистачило.

— При такій завантаженості, як вдається всюди встигати, враховуючи твої особливості?

— У Дніпропетровську в мене є водій, який працює зі мною вже дуже давно. Складно знайти людину, якій ти будеш довіряти на 100%. У Києві все набагато складніше. Доводиться викликати таксі. Це дуже стомлює, тому що багато енергії витрачається в нікуди. У Нью-Йорку теж було важко пересуватися. Я була там взимку. Але там є і свої плюси, спеціальне таксі, яке приїжджає протягом 10-15 хвилин в будь-яку точку на Манхеттені, коштує стільки ж, скільки і звичайне таксі, і оснащено спеціальним заїздом, який позбавляє від необхідності просити допомоги у водія. Я хочу, щоб і у нас було таке таксі.