Загрузка ...Перемога на Паралімпіаді як помста за пандуси?
Шкода, що ми не розуміємо, наскільки вони нам необхідні – люди з особливими потребами та неймовірними здібностями
…Ми бурхливо радіємо з того, що наші паралімпійці майже що найкращі в світі. Ну не найкразі, а другі-треті!
І справа навіть не в очках-голах-секундах – спортивні результати вони важливі на «великих» Олімпіадах – а в тому, що, маючи настільки потужну команду паралімпійців, хіба ми не найбільш круті гуманісти на світі, хіба не в нас люди з особливими потребами оточені такою увагою та турботою, що хоч прямо зараз до ЄС приймай?
Це дуже ємний месидж! Бо у будь-якій війні (а ми ж – у війні) багато залежить від морального ресурсу воюючої сторони. А гуманізм, моральне ставлення до слабких – хіба не серйозний бонус? Чи може народ, де так ставляться до інвалідів, бути варваром, а держава «недодержавою»?
І не одні ми це розуміємо – гадаєте з чисто спортивного інтересу російські чиновники накачали своїх паралімпійців допінгами?
Тому наші медалі – це плюс!
Але ставлячи плюси у графі «європейськість», не будемо надуватися від марнославства. Бо, якщо глянути об’єктивно, ці перемоги швидше всупереч, ніж завдяки. Та чи такі ми вже європейці стосовно людей з «особливими потребами»? Чи добре їм у нас живеться?
Питання риторичне. І тому праві експерти, котрі кажуть: золото наших паралімпійців – це чи не єдиний для них шанс реалізувати себе у нашій країні, довести, що потрібні Україні, і, може бути, навіть відчути якесь почуття солодкої помсти за не завжди до них шанобливе ставлення.
Наше суспільство з радянських часів вважає себе моральним. Тому що шкодує діток-калічок, глухих, сліпих, тих, хто не встає з колясок, хто страждає на ДЦП, і жертвує їм на допомогу свої трудові заощадження. І навіть молиться за них… Але, чи часто впускає у своє життя? Навіть тих, хто ще вчора був молодим і здоровим, а сьогодні повернувся з фронту без рук і ніг.
Скільки говорилося, а так і не ризикнули пустити попереду параду до Дня Незалежності шеренгу з воїнів-ампутантів – на протезах та візках. Не формат… Хоча, вони цього заслужили. І військові традиції всіх європейських країн свідчать «за». Але…незвично. На Паралімпійських іграх спортсмени виставляють кукси, всохлі кінцівки та непропорційні тіла на загальний огляд. А ми злякалися. Побоялися зіпсувати свято. Замість безхмарного щастя посіяти біль. Замість всенародного схвалення породити питання…
Ви давно читали у ФБ пости людей, котрі вважаються інвалідами? Їх листування у соцмережах? Майже всюди: глибока переконаність, що державі до них немає справи. І пишеться це без злості, а із смиренням та приреченістю.
І справа навіть не у горезвісних пандусах та туалетах для інвалідів, які в Європі обов’язкові у кожному найбільш зубожілому кафе, а у нас їх не спромоглися обладнати, бо навіщо інваліду заходити до піцерії – тільки публіку розполохає. І мова не про мізерні соціальні виплати та бюрократизм при їх вибиванні, і не про державу. А про те, що багато хто з нас, тих, хто радіє перемозі паралімпійців, таким же калікам, але не спортсменам, лише тихо поспівчувають. І перехрестяться, подякувавши Богові, що самих оминула ця чаша.
Колись преподобний Антоній Сурозький, котрий розпочинав військовим хірургом, а, зіткнувшись зі стражданнями, пішов у священики, говорив: молодій людині, спраглій активного життя, задоволень та сповненій амбіцій, важко спілкуватися з однолітками, прикутими хворобою до ліжка чи інвалідного візка, навіть на короткий час поділяти з ними фізичний біль та душевні страждання. Молодість прагне, чим швидше виконавши борг, повернутися до своєї безхмарності.
Чи знаємо ми, яким щастям живуть паралімпійці? Відаємо про те, що коїться на душі бельгійської чемпіонки Маріке Верворт, котра готує себе до евтаназії після ігор в Ріо, тому що прогресуюча хвороба з’їдає майбутнє?
Чи розуміємо, як важко, наприклад, 27-річному інваліду з дитинства та волонтеру Антону Дубишину отримувати е-мейли з погрозами: «Що ти, мовляв, мозолиш очі своєю потворністю, і так жити тоскно». А він же не просить грошей на паперті, а від своєї убогої соцдопомоги забирає та посилає до АТО, і в госпіталь заїжджає почитати вірші – цілий фільм про це зняли.
І Філарет нагородив орденом. А народився ж з такими двостороннім каліцтвом, що матері радили відмовитися та здати до інтернату. І здавалося б, який з нього боєць, а він – боєць. Тому, може, і зляться на нього, що грошей не просить, а сам дає. Ламає картину світу.
Один голлівудський герой з вестерну скаржився, що йому, молодому та сильному, кожен день необхідно рятувати світ, не те, що калікам, у них вижити – вже подвиг.
А ось бачимо, що не бажають вони просто виживати. Прагнуть побити нас нашою ж зброєю. Так, щоб відразу вчотирьох у фінальному забігу на 1500 метрів взяти і обійти за часом бігуна-чемпіона із «справжньої» Олімпіади…
Що зі світом коїться!
А,можливо, їм важливо довести, що не вони каліки. А це ми ущербні – із своїми дикими бажаннями грошей, розкоші та насолод, заради яких ховається на городах награбоване та купуються шикарні пентхаузи у самій Софії, щоб дзвони замість будильника дзвонили…
Може, не в тому проста істина параолімпіад, щоб «соціалізувати інвалідів», а в тому, щоб нас з вами змусити задуматися про щось, що недоступне поки що для нашого розуміння. Може, не ми повинні їх жаліти, а вони нас – зрячих з руками і ногами, але брехунів, пияків, хабарників, тих, хто грабує країну, колеться та риється по смітниках…
І чи не тому нам важко бачити їх поруч, що вони борються за своє життя, а ми здалися?
Чи багато хто з нас може сказати, що їхні діти вчаться у школах з інклюзивною освітою, тобто таких, де за однією партою – здорові та ті, хто прийшов на уроки на милицях і приїхав на інвалідних візках? Багато візочників у фірмі, де ви працюєте? А серед ваших друзів?
Нам показують нашу нову поліцію – ефектних блондинок та накачаних хлопців. А чому до неї не беруть інвалідів? Не в патрулі, звичайно, але у відділи по боротьбі з кіберзлочинністю, наприклад? Кажуть же, що візочники – найкращі ІТ-спеціалісти, кваліфіковані мисливці на хакерів…
Останній інвалід-політолог, якого я пам’ятаю – це незрячий економічний експерт Васін, котрий публікував колонки у газетах у середині 90-х і не соромився своєї сліпоти…
Де люди з особливими потребами серед політиків, урядовців, мерів міст (Кернес – не рахується, він спочатку став мером, а потім конкуренти посадили його до коляски)? З депутатів ми знаємо одного – Валерія Сушкевича, мужню людину, без якого, скажемо прямо, і команди нашої паралімпійської не було б!
Але ми звикли до нього, як до представника певного класу людей, котрі потребують захисту держави. І здивуємося, якщо він раптом подасть законопроект про стратегію державної оборони або про політичну реформу…
Невже ми думаємо, що людина в інвалідному візку на посаді прем’єр-міністра не впорається з реформами? Нік Вуйчич, мотиваційний тренер та проповідник, людина без рук і ніг, збирає повні стадіони і дарує людям надію – чому він не з нашої країни?
Чому не наш земляк – Стівен Хокінг, мислитель, котрий не здатен самостійно пересуватися, харчуватися та говорити, але котрий зумів відкрити таємниці Всесвіту? Чи страждаючий з дитинства на поліомієліт Рузвельт, котрий виграв війну й придумав ООН – чому він не наш президент? Чому у нас немає таких? Або вони є, але ми не знаємо?
«Хоча над моїм майбутнім нависла хмара, на свій подив я з’ясував, що тепер почав отримувати від життя більше задоволення, аніж раніше», – пише важко хворий Хокінг. Ми це можемо зрозуміти?
Колись, зійшовши на Говерлу, я побачив там чоловіка у інвалідному візку. Зійти на найвищу точку України йому допомогли четверо волонтерів. Він був не наш – європеєць. І, як виявилося, ще й незрячий, котрий і побачити всієї цієї красу не міг, лише – відчути порух вітру та запах снігу, що сховався в ущелині. Навіщо це йому, подумалося тоді? І навіщо це волонтерам, прийшла навздогін думка – тягнути непідйомний вантаж до самого неба? Заради чого?
А ось, напевно, потрібно. Просто не всі ми це розуміємо. Потрібно, щоб поруч були ті, кому перемога над собою дорожча всіх мільярдів, хто видобуває її не у блиску успіху, а виснажливою працею. І доводить, що хоч життя, як писав Ніцше, і трагічне, але це – оптимістична трагедія. І треба навчитися не розкидатися, і вміти терпіти біль на шляху до мети, і прожити відведений тобі вік на форсажі і не боятися вчасно піти, як не боїться цього Маріке Верворт…
Може ми і сваримось, і ненавидимо один одного, і шукаємо всюди «зраду», і незадоволені життям тому, що не вистачає у нашому світі цієї складової? Що не маємо доступу до цього банку мужності? І не розуміємо, наскільки вони нам потрібні – люди з особливими потребами та неймовірними здібностями?
…Пара молодих людей з волонтерськими нашивками у тролейбусі дивляться у вікно на споруджуваний храм. «Дивись, – каже вона, – пандус для інвалідів облаштовують!» – «Ну що ж, у такій церкві можна і віру прийняти», – відповідає він.
Євген Якунов. Київ. Укрінформ