Загрузка ...Олександр Грінка, голова громадської організації «Спортивний клуб інвалідів «Фенікс»: «Не бійтеся жити»
Олександр Олександрович Грінка народився в 1972 році в м. Білопіллі. Закінчив середню школу. Ще навчаючись у 10 класі, друкував свої творчі доробки в районній газеті. Це й визначило його майбутню професію. Заочно навчався на факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка і водночас працював у редакції радіомовлення Білопільщини. Згодом продовжив трудову діяльність у обласному молодіжному тижневику «Червоний промінь», міській газеті «Суми і сумчани». В останній певний час виконував обов’язки головного редактора. Був власним кореспондентом газет «Молодь України», «Український футбол», «Комсомольское знамя», ОДТРК, працював у пресслужбах окремих підприємств, радіостанціях. Нині трудиться в обласній газеті «Панорама». Очолює громадську організацію «Спортивний клуб інвалідів «Фенікс», що функціонує в Сумах.
— Олександре Олександровичу, перш за все, як виникла ідея створити громадську організацію «Спортивний клуб інвалідів «Фенікс». Хто її ініціатор?
— Якось зібралася група однодумців (та ще й людей з обмеженими фізичними можливостями) і вирішили створити таку громадську організацію. Автором ідеї був я, адже сам інвалід першої групи.
— І скільки ж часу існує ця організація?
— Вже вісімнадцять років.
— А чому саме така назва — «Фенікс»?
— Як птах Фенікс відродився із попелу, так і ми всі, хто є учасниками клубу, бажаємо при допомозі власної сили волі і заняття спортом позбавитися від хвороб і вийти на вершину життя.
— Які завдання і мету ставить перед собою організація?
— Через спорт кожному учаснику клубу інтегруватися в суспільство, відчути себе повноцінною людиною, усвідомити, що, не дивлячись ні на що, ми, інваліди, маємо певну вагу в суспільстві. Спорт – це маленький місточок до повноцінного життя.
— З чого починали свою діяльність?
— Приємно, що знайшлися сильні духом люди, котрі не замкнулися в домашньому просторі, а зібралися разом і визначили свою програму діяльності. Першим її пунктом була гра у баскетбол інвалідів-візочників. А вже в 2006 році такі ж ентузіасти піднялися на найвищу гору України — Говерлу. Нелегко це вдавалося, але ми досягли мети. Потім підкорювали гори в Чорногорії, Словаччині, Туреччині, Грузії. І так кожного року — нові висоти.
— Певно ж, і цьогоріч маєте напрацювання, досягнення?
— Звичайно ж. Група наших людей з інвалідністю вийшла на одну з вершин гори Олімп, що в Греції, на висоту 2886 метрів. До цього часу ніхто з інвалідів не підкорював її. А ми, українці, зробили це. Що характерно, серед нас були інваліди першої групи. Потім у рамках одного тижня на запрошення чеських друзів, людей з інвалідністю, піднялися на гору Снєжка. Разом з нами, дорослими, подолав її і мій молодший син Богданчик, котрому лише чотири рочки. Він не скиглив, не плакав, а першим дійшов до місця призначення. До речі, ми підтримуємо звязки зі своїми однодумцями, колегами в інших областях України, інших країнах. Це чудово — зустрічатися з друзями і долати «вершини долі». У цьому році Чернівецькою організацією осіб з інвалідністю «Лідер» реалізували за сприянням Європейського Союзу міжнародний проект «Містки єднання особливих людей», провівши «круглі» столи, семінари і навіть спільно піднялися на одну вершинку в буковинських горах.
Одна із форм нашої діяльності — байдаркові сплави.
— Поясніть, будь ласка, що це таке?
— Ми беремо в оренду човни і на них групою йдемо по річках. Словом, гуртом долаємо певну відстань. Вже «у сплав» плавали Дніпром, Ворсклою, Десною, Пслом. А в цьому році милувалися плесом і берегами Сіверського Дінця. Це своєрідний вид реабілітації для людей з інвалідністю, які пересіли із візка в човен. Таким чином вони самостверджуються.
— Плани на майбутнє теж, звісно, є?
— Звичайно ж. В цьому році наш клуб був одним із головних організаторів вже п’ятої за ліком Міжнародної спартакіади, учасниками якої були 150 чоловік із України і Грузії. В 2019-му теж плануємо її провести. Вже тричі ми побували на міжнародних змаганнях у Грузії. У планах — напрацювання інклюзивних туристичних маршрутів Україною для людей з будь-якою формою інвалідності.
— Олександре Олександровичу, скільки всього членів нараховує організація?
— В цілому близько 70, але так званий «кістяк» — 20-30 людей, які вже давно поєднали свої долі і самовіддано долають труднощі. Інвалідність у них різна: ДЦП, відсутність зору або слуху, загальна захворюваність тощо. Я завжди їх переконую: «Треба щось робити, а не кричати, що все пропало».
— Звісно, що на проведення будь-яких заходів потрібні кошти. Хто вам допомагає?
— За роки діяльності у «Фенікса» вже є чимало добрих друзів — благодійників. Вони знають наші завдання, ідеї, пріоритети, плани. Більшість наших проектів реалізовувалася саме за кошти бізнесу. Сьогодні багато говорять, що бізнес у занепаді. Не вірте. І я не вірю, бо відчуваю від нього підтримку. Кілька проектів реалізували за рахунок тих чи інших фондів. Є й нові меценати. Це приємно.
— А чи завжди йдуть вам назустріч? Можливо, й відмовляють?
— Ну, звичайно ж, відмовляють. Але треба працювати, бути в пошуку, ні в якому разі сидіти на місці не можна, адже під лежачий камінь вода не тече. Зі спонсорами треба вміти говорити, переконувати їх, доводити, обгрунтовувати важливість наших дій і справ. Якщо із десятка бізнесменів, до яких звертаємося, хоча б один надасть допомогу, це чудово!
— Нещодавно підрозділ Вашої організації створено в Лебедині. Це Ваша ініціатива?
— Із лебединцями ми познайомилися на Міжнародній спартакіаді. Саме в них виникла ідея відкрити в Лебедині представництво нашої організації. Я погодився. Доручили очолювати його ентузіасту, активній громадській діячці Тетяні Миколаївні Чуйко. Думаю, у них все вийде. Ми ж допоможемо. До речі, наші представництва вже працюють у Кривому Розі і Чехії, кількох районних центрах.
— Скажіть, на сьогодні більше часу віддаєте «Феніксу» чи журналістиці?
— Якось замислився над цим. Думав, що десять відсотків робочого часу в мене йде на громадську роботу, а решта -на журналістику. Але з часом виходило так, що громадська робота захоплювала все більше й більше. Тому чесно скажу, що журналістика трішки почала розчаровувати. Морально не стимулює. Хоча продовжую працювати в штаті редакції газети «Панорама», висвітлюючи питання спорту, краєзнавства, історії.
— А діяльність громадської організації, яку очолюєте, висвітлюєте?
— Стараюся. Однак самому про себе писати незручно. Тож телефоную своїм колегам-журналістам. І вони із задоволенням готують матеріали про діяльність «Фенікса».
— Олександре Олександровичу, Ви людина настільки зайнята, що вдома Вас майже не бачать?
— Бачать. (Посміхається). Мені пощастило з дружиною. Вона вповні розділяє мої погляди, схвалює дії, підтримує. Дихаємо одним подихом. До речі, моя Людмила Олександрівна, педагог за освітою, займається волонтерством, громадська діячка. У нашій сім’ї повна гармонія. Про молодшого сина Богданчика я вам розповідав. Підтримує мене й старший син Дмитро, якому вже 19 років.
— Чим ще захоплюєтеся, окрім громадської роботи і журналістики? Справа для душі у вільний час є?
— Люблю дивитися футбол. Мій батько теж його любив (на жаль, він уже за межею Вічності). Завдяки футболу я й прийшов у журналістику і реалізувався, як спортивний журналіст. Хоча моя мрія в юності — стати спортивним коментатором. Не вийшло, але Національний Олімпійський комітет визнавав мене кращим спортивним журналістом в Україні. Життя моє майже завжди повязано зі спортом. Знаєте, куди б я не їхав, не проминаю нагоди побувати на футбольних матчах. Вболіваю за київське «Динамо». Останніми роками вдалося побувати на чемпіонатах Європи в Франції та Україні. Маю контакти із футболістами збірної України, вони часом допомагають.
А ще люблю риболовлю. Під час цього процесу урівноважуєшся духовно. Із задоволенням працюю в саду й на городі в моєї мами у Білопіллі.
— Людей з якими рисами характеру найбільше шануєте?
— Ціную порядність, людяність, совістливість. Жити треба по совісті. А ще нам, людям із обмеженими фізичними можливостями, не треба боятися жити. До речі, слоган нашого клубу таким і є: «Не бійся жити!». Попри всі негаразди, ми повинні знаходити вихід із ситуації. Так, у житті буває ой як нелегко, але треба переборювати труднощі. Я часто зустрічаюся із школярами міста Сум, особливо напередодні Міжнародного дня людей з інвалідністю, Дня толерантності. І тоді зазначаю їм: «Бог дає людині випробування — він дає й силу духу вибратися із складної ситуації!». Отож, і людям, котрі сильні духом і долають перешкоди, легко йти життям. Саме такими і є члени громадської організації «Спортивний клуб інвалідів «Фенікс». Ми разом все здолаємо! І долаємо! Ми сильні духом!
— Олександре Олександровичу, і традиційне наше прохання: Ваші побажання читачам обласного тижневика для сімейного читання «Будьмо разом», жителям Сумщини і Лебединщини.
— Всім, всім: миру і злагоди, яскравого сонця і стабільності. А вам, шановні колеги, гарних матеріалів і чисельних шанувальників. Хто б там що не казав, на зразок: газети з часом зникнуть, їх витіснить Інтернет. Ні, друковані видання, на мою думку, є і будуть, бо вони пульс часу в місті, районі, області, Україні. Бажаю вам, шановні колеги, йти в ногу з часом і з совістю. Тоді читачі вас шануватимуть. Успіхів вам!
— Дякуємо Вам, Олександре Олександровичу, за бесіду. Напередодні Міжнародного дня людей з інвалідністю, зичимо здоров’я й сили духу для реалізації планів на майбутнє. Хай множаться ряди Вашої громадської організації, бо Ви робите добру справу, даючи можливість людям із обмеженими фізичними можливостями повірити в себе і досягати вершин життя.
На горі Снєжка. Олександр Грінка (другий праворуч) з дружиною, сином Богданчиком і своїми однодумцями.
Бесіду вела
Надія СОЛОДОВНИК «Будьмо разом»