Жінка з особливими можливостями

Її історія корисна в першу чергу для тих, хто бачить, чує, говорить, ходить, уміє відчувати, але постійно чогось від когось чекає…

Наталі зараз 36. Утім, жити, каже, розпочала у 22, коли в неї з’явилася «Довіра».   Тепер вона очолює цю громадську організацію. А розпочинала «Довіра» 2001-го з клубу, де було 5 людей. Нині – 40 членів організації. Що найбільше тішить – є у тому переліку й маленькі діти, які мають вади розвитку. І тепер уже досвідчені дорослі розповідають їм, як не боятися долати труднощі.

Не від того, що боляче (хоча й цих почуттів ніхто не забере), а тому, що тепер шкодує, бо ж стільки втратила…

Звісно, Наталя змінювала своє життя не зовсім сама. Не заперечує, що свого часу бібліотекар Маневицької ЦРБ, вона ж – волонтер ГО «Довіра» Лариса Касьян просто за руку витягувала її з дому. І спочатку Наталя навіть не піддавалася, бо ж боялася, що з неї насміхатимуться ті, інші люди – «повносправні».

Пані Леся зізнається: непросто було підібрати слова, які би переконали і маму Наталі, і саму дівчину, що не можна ховатися. Знайшла. Переконала.

Наталя нині не тільки стіни рідного дому не боїться лишати, а й самостійно подорожує Україною. Як?  Її вдома садять на автобус, а на другому кінці подорожі зустрічають друзі. Ось так і стала самостійною, зізнається жінка.

«Справді повноцінною відчула себе, коли мама запропонувала поїхати вчитися. Так відправилася у село Лютіж, що в Київській області, у реабілітаційний центр. Обрала професію швачки. Якщо чесно, мені тоді було 24 роки, я не була вдома цілих півроку. Без мами, рідних. Але Бог бачить, що треба людині в певний час. Так вийшло, що зі мною жила одна жіночка. Вона розповідала мені про те, що можна жити інакше, навіть у такій, як моя, ситуації людям вдається бути активними. А ще я побачила, що поруч таких же – дуже багато. Мабуть, саме тоді у моїй голові відбулися зміни», – пригадує Наталя.

Вона найбільше любить спорт. Тому постійно бере участь у різноманітних спартакіадах. Так, уявіть собі! От улітку частенько із друзями змагаються у вправності гри в дартс, теніс, а ще – перегонів на візках. До речі, брала участь у напівмарафонах, а це – 21 км на візку. Двічі займала перше місце. До речі, зовсім не багато дівчат можуть осилити таку дистанцію. Тут потрібна неабияка витривалість. А ще в її житті є стрільба, баскетбол. Ну і лижі.   Якщо заглянути на офіційну сторінку Наталі у «Фейсбуці», то можна переконатися, що цього року вона покаталася вдосталь.

Наталя Шишолик сама заробляє на життя. Із робочим місцем їй допомогли у центрі зайнятості – працює вдома, а оформлена на торфобрикетному заводі у Сойному, шиє робочі рукавиці. Крім того, навчається в Луцьку в Академії рекреаційних технологій і права, бо ж, каже, зрозуміла, що в нинішньому світі треба вища освіта, якщо хочеш рухатися далі, а вона ж – керівник ГО. Розповідає, що цього року їхню «Довіру» фінансово підтримала райдержадміністрація, трохи заробляють самі. Отак і живуть.

А от водії, розповідає Наталя, бувають різні. Пригадує, було навіть, що дорогою водій раптом каже: «Ви більше у мою маршрутку не сідайте, я вас більше не братиму…» Чи скаржилася на таке? «Ні, – каже. – Бог йому суддя». А ще неприємніший випадок був, як їхала до Львова. Сіла у маршрутку, склали візок, відправилися. Раптом водій розвертається, їде назад. Побув іще у Луцьку, нічого не сказав, рушили. А вже у Львові шокує, що, мовляв: «Вибачте, будь ласка, колеса від вашого візка загубилися…» Звісно, друзі допомогли, забрали Наталю. Водій так нічого й не відшкодував. А візок був дорогий, швейцарський.

Тоді телефонувала додому, поїздом передавали інші колеса. А весь той час вона сиділа на ліжку…

Та в цієї історії є хепі-енд. Ті загублені колеса хтось знайшов, подав оголошення в газету. І їх повернули. Десь через тиждень.

«Я ж кажу: Бог усе бачить», – наголошує Наталя. І водночас розмірковує: «Минув час, водій лишився непокараним, може, й надалі так ставитиметься до людей».