Павло Древницький: «Кожен інвалід може знайти надихаючу справу» | invaukr.com.ua

Павло Древницький: «Кожен інвалід може знайти надихаючу справу»

2016-03-19

Древницький-655x333Про таких як він кажуть «сам себе зробив». Тернопільський фотограф активно співпрацює з іноземними компаніями, продаючи свої роботи у не одну країну світу. Та ще сім років тому Павло Древницький не мав власного фотоапарата і думати не міг, про те, що його світлини друкуватимуть глянцеві видання.

Як ви почали займатися фотографією? Чи був якийсь «поворотний момент»?
Одного дня я захотів купити фотоапарат і почав зі своїм другом переписуватися щодо того яку модель обрати. Він мені почав пояснювати, що не в техніці справа: слід спершу навчитися фотографувати, адже жоден фотоапарат в невмілих руках не зробить якісну світлину. Поки я збирав гроші, то прочитав кілька книжок з фотосправи. Це захопило мене. Як тільки купив фотоапарат, почав знімати натюрморти. Мабуть, у натюрмортах я досягнув більше, ніж у портретах. Кожен місяць я ставив для себе завдання знімати хоча би 2 натюрморти. Виставляв на фотосайт результати, мене там критикували, пояснювали недоліки. Я дуже люблю на фотосайтах проглядати чужі роботи й відзначати якісь вдалі рішення. Та більше орієнтуюся на американських фотографів. Дивлюся їхні відеоуроки, читаю…Потім усі отримані знання я почав застосовувати на портретах. Тепер от відкрив фотостудію. Тепер мені цікавіше знімати надворі. Фотографія для мене — це не лише робота. Вона стала роботою бувало там може роки 2-3 тому. Це — моя найбільша любов.

У якості хобі ви почали фотографувати як давно?
У 2009 році.

Ви співпрацюєте з американськими бізнесменами, заробляєте тим, що обробляєте для них фото. Як це вам вдається?
Дуже просто: я — фрілансер. Такий же вільнонайманий працівник, як будь-який український програміст або дизайнер. Я маю своє портфоліо, пишу що я вмію робити. Виставляю на сайти для фрілансерів і до мене звертаються. З часом перестав навіть самостійно шукати вакансії.

Багато хто в Тернополі вас знає саме завдяки портретам. Розкажіть, будь ласка, в чому криється таємниця гарного портрету?
У простоті. От не люблю коли багато прикрас. Просто гарна людина у кадрі. Звісно, потрібне правильно виставлене світло, композиція. На портреті найважливіше це очі, а потім руки. Я от не можу людині пояснити як вона має красиво їх скласти. Це потрібно відчувати. Часто я працював з непрофесійними моделями, які дуже відкрито трималися перед камерою. Їм нічого навіть не треба було радити. Але таких дуже мало. А от професійні моделі вже знають як правильно позувати. Людині не обов’язково бути дуже вродливою, важлива розкутість. Взагалі, портрет — це дуже цікаво й інколи отримуєш зовсім непередбачувані результати.

Ви працюєте постійно з людьми. Як ви знаходите підхід?
Я інтроверт по натурі. Але постійно в собі це борю. З людиною треба обов’язково спілкуватися. Допомагають жарти. Ніколи в перші 15-30 хвилин зйомки не виходять якісні знімки. Лише через 2-3 год. «народжуються» роботи, за які не соромно. Також важливо, щоб клієнт не грав роль «глянцевої моделі».

Щодо пленерів. Як вам працюється на виїзді зі студії?

Чудово. У Тернополі, скільки я би не фотографував, все одно знаходжу місця, де можна зняти людей і красиво, і оригінально. Ніколи не повторююсь.

Зазвичай люди як реагують, коли бачать, що у вас певні фізичні можливості обмежені?
Не бачив ніколи, щоб вони сильно дивувалися. Зазвичай з клієнтами поговоримо трішки, почнемо працювати і далі – як «по маслу».

Ви є взірцем людини, яка невпинно працює та розвивається, маєте власну справу. Можете дати якісь рекомендації людям, які невпевнені у собі?
Слід припинити себе жаліти. Припинити думати, що хтось їм щось винен. Навіть держава їм не винна. І треба просто сильно захотіти чогось досягнути. Я починав натюрморти знімати, тому що просто не міг поїхати в центр і знімати людей. Я планомірно примушував себе придумувати композиції, купляти реквізити. Світло з вікна падає – і цього достатньо для фотографування натюрморту. Мені просто було так цікаво, і я так хотів прогресувати в цьому, що з часом вийшло. Можливо, спрацювало те, що мені підказав у 2009 році. друг напрям, в якому я можу розвиватися. Можливо, таким людям теж треба підказати. Кожен інвалід може знайти надихаючу справу.

А вас особисто що мотивує кожного дня продовжувати роботу?
Я не думаю про те, щоб заробити багато грошей. Я думаю про те, щоб стати кращим фотографом, краще навчитися обробляти. От дивлюся на американських фотографів і бачу що не дотягую. Однак помічаю, що прогресую. Те, що я знімав 2 роки тому і зараз не зрівняти. Це мене спонукає вчитися далі.

Чи є у вас грандіозна мрія, своєрідна ціль всього життя?
Ви знаєте, розпочав вчора дивитися серіал, де головний герой питає оточуючих про те ж, і вони не можуть йому збрехати. Я задумався тоді. Напевно, піком моєї кар’єри стала би виставка моїх робіт в Луврі. Однак, я розумію, що не знімаю таких фотографій, щоб попасти туди, бо я не Анрі Картьє Бресон. Але мене це зовсім не засмучує.
Розмовляла Юлія Швець

Для журналу «Just ONE»